У 1982 році Ларрі Волтерс з Лос-Анжелеса, вирішив здійснити свою давню мрію – полетіти, але не на літаку. Він винайшов власний спосіб повітроплавання. Він прив’язав до зручного крісла сорок п’ять метеорологічних куль метрового діаметру, надутих гелієм. Він умостився у кріслі, взяв запас бутербродів і дробовика. За командою його друзі відв'язали мотузку, що утримувала крісло. Ларрі Волтерс мав намір плавно піднятися всього на тридцять метрів, однак крісло вистрілило наче з гармати на п'ять кілометрів.

Сусіди обговорили ситуацію. Дзвонити 911? Навіщо? Людина полетіла. Літати не заборонено. Закон не порушено. Америка – вільна країна. Хочеш летіти – лети під три чорти.

За чотири години диспетчер найближчого аеропорту чує доповідь пілота з лайнера, що заходить на посадку.

- До речі, браття, ви вкурсі, що у вас у посадочному ешелоні якийсь мудак літає на садовому стільці?
- Що-що? – перепитує диспетчер, думаючи, що ловить галюни від перевтоми?
- Літає, - кажу. Вчепився у свого стільця… Все ж таки аеропорт, то я й подумав, бо хто його знає…
- Кеп, - диспетчер додав металу у голос, - у вас проблеми?
- У мене? Жодних, все окей.
- Ви не хочете передати керування другому пілоту?
- Навіщо? – дивується командир. – Вас не зрозумів.
- Борт 1419, повторіть доповідь диспетчеру!
- Я сказав, що у вас у посадочному ешелоні мудак літає на садовому стільці. Мені не заважає, але вітер, ну, ви в курсі…
Диспетчер вмикає гучномовці. У старшого зміни квадратні очі. До початку злітної смуги мчать з усіма спецефектами пожежні і швидкі. Смугу очищено, рух зупинено: екстрена ситуація. Лайнер сідає штатно. Трапом піднімаються ефбеерівець і психіатр.

Тут раптом з наступного борту:
- Якої сраної немочі тут у вас козел на кульках вештається на дорозі!... ви взагалі за повітрям стежите?
У диспетчерській тиха паніка. Невідомий психотропний газ над аеропортом.
- Спокійно, кептен. Окрім вас, його ще хтось бачить?
- Мені покинути штурвал і піти опитувати пасажирів, хто з них осліп?
- Чому ви вважаєте, що вони можуть осліпнути? Які ще симптоми розладів ви можете назвати?
- Земля, я нічого не вважаю, я просто сказав, що цей клятий птах на мотузочках працює повітряним загороджувачем. А розладом я можу назвати роботу з вашим аеропортом.
Дипетчер трусить головою і виливає на неї склянку води і, переплутавши руки, філіжанку кави: він втратив самоконтроль.

Третій борт
- До речі, я хочі поділитися з вами тим фактом, джентльмени, що напрочуд недоречно і самотньо виглядає на цій висоті людина без літака.
- Ви у якому сенсі???
- О. І у прямому, і у філософському… і у аеродинамічному.
У диспетчерській пахне першоквітневим жартом, але календар дату спростовує. Четвертий борт з крижаною ввічливістю:
- Земля, доповідаю, що якийсь чолов’яга щойно мало не вліз мені до лівого двигуна, створивши загрозу аварійної ситуації. Не хочу засмічувати ефір при посадці. Після польоту буду змушений скласти письмову доповідь.
Диспетчер дивиться у повіряний простір поглядом Медузи Горгони, яка вбиває все, що рухається.
- … і скажіть студентам, що якщо ці ідіоти святкуватимуть Хеловін біля злітної смуги – це погано скінчиться! – просить наступний борт.
- Скільки їх?
- А я звідки знаю?
- Спокійно, борт. Доповідайте по порядку. Що бачите?
- Смугу бачу добре.
- До сраки смугу!
- Не зрозумів… Себто?
- Продовжуйте посадку!!
- А я що роблю?! Земля, у вас там все гаразд?
- Доповідайте – ви спостерігаєте неопізнаний об’єкт?
- А що його опізнавати? Цілком собі опізнаний.
- Що це?
- Людина.
- Він що, суперйог якийсь, що там літає?
- А я звідки знаю, хто він такий?
- Так. Ще раз. ДЕ ви його бачите?
- ВЖЕ не бачу.
- Чому?
- Тому що полетів далі.
- Хто?
- Я.
- Куди?
- Земля, ви там почаділи? Голову включаєте? Я заходжу до вас на поадку!
- А людина де?
- Яка?
- Яка літає!!!
- Це що, ви його запустили? А нафіга? Я не зрозумів!
- Він був?
- Чувак, що літає?
- Так!
- Звісно був, я що псих?
- А зараз?
- Мені ніколи за ним стежити! Звідки я знаю де він! Напустили чорті кого у посадковий ешелон і ще стеж за ними! Срав я, де він там зараз бовтається!
- Спокійно, кеп. Ви можете його описати?
- Мудак на садовому стільці.
- А чому він літає?
- Тому, що він мудак! От спіймайте його і спитайте, чому він, курва, літає!
- Що його у повітрі тримає? – у відчаї голосить диспетчер. – Яка ібічєська сила? Який засіб? Не може ж він на стільці літати!!!
- Так у нього до стільця кульки прив’язані.
Тут треба пояснити, що відбувається гра слів, і диспетчер зрозумів, що повітроплавець прив'язав себе до стільця за яйця і вимагає пояснити природу підйомної сили такого садомазохізму.
- Його що, Господь у повітрі за яйця тримає, чи що??!?!
- Сер, я прихильник традиційної сексуальної орієнтації і не зовсім вас розумію, сер. – Полтікоректно відповідає борт. – Він прив'язав до стільця повітряні кулі, сер. Вочевидь, з легким газом.
- Звідки вони у нього?
- Це ви мені?
- Вибачте, кеп. Ми просто перевіряємо. Ви можете його описати?
- Ну, чоловік. Нестарий. У шортах і сорочці.
- Так. Він білий чи чорний?
- Він синій.
- Кеп? Що значить – синій?...
- Ви знаєте, яка тут температура за ботом? Спробуйте самі політати без літака.
Весь цей радіообмін йде у шаленому темпі як міцна репачіна. Повітряний рух інтенсивний. Диспетчер просить пігулку від шизофренії. Рейси, що прибувають, адресують на інші аеропорти. Вильоти затримуються.
… На радарах – нічого! Чоловік маленький і не залізний. Кульки маленькі і гумові.
Зв’язуються з авіабазою, пояснюють і присягаються: лікар підтверджує.
Піднімають винищувач.

… Наш повітроплавець над пекельною безоднею, заціпенілий від жаху і крижаний від холоду, судомно вдихаючи розріджене повітря, передсмертним поглядом проводжає лайнери, що ревуть повз нього на зниження. Він змерзся в одне ціле зі своїм крісельцем, його шарпає і кидає, свідомість заціпеніла.
Раптом реве ближче і гучніше – метрів за сто пролітає винищувач. Голова льотчика з цікавістю повертається у його бік. Віддалік винищувач закладає віраж і на зворотньому прольоті крутить пальцем біля скроні.
Цього наш повітроплавець, колишній курсант-льотчик, стерпіти не може, зоровий нерв у мозку передає команду на впорскування адреналіну, серце штовхає кров, - і він показує пілоту середнього пальця.
- Живий, - незадоволено доповідає винищувач на базу.
Ну. Піднімають поліцейський гелікоптер.
А вже вечір. Темнішає і холоднішає. І кульки за всіма законами гідрометеорології зносить до моря. Він вже дрейфує над берегом.
З гелікоптера кричать і машуть. За шумом нічого не чути. Намагаються зачепти його гаком, але гвинт здуває кулі вбік, крісло шарпає, хоч би не випав.
І рятувальна операція завершується за власним його рецептом, що навіть у чомусь прикро. Гелікоптер повертається зі снайпером, сліпить прожектором. Снайпер цілить один зонд, другий… Дивляться. Знижується?

Внизу вже мельтішать берегові катери. Вільна публіка на чому попало, що плаває, насолоджується видовищем і заважає береговій охороні. Задирають голови. Хтось вже впав у воду. Третя кулька з тріском лопається і зниження стає помітним. На п’ятій простреленій кулі дядько з бризками хлюпається у хвилі. Мотузки, які тримали кулі, заплуталися у висковольтній лінії і Лонг-Біч залишився без електроенергії. Фари світять. Буруни біліють, катери мчать! Його виловлюють з води і починають віддирати від стільця.
Лікар мацає пульс на шиї, перевіряє зіниці, пхає до носа нашатир, коле кофеїн з глюкозою і релаксанти. Щойно лікар відволікся, йому вливають склянку віскі у горлянку, труть вуха, б’ють по пиці… і тільки тоді четверо матросів нарешті розтискають пальці і розплітають ноги, закручені гвинтом довкола ніжок стільця.
Під цими тортурами, себто масажем, він приходить до тями. Самостійно цокоче зубами. Посміхається, коли у кам’яні від судом м’язи заганяють голки. І нарешті вимовляє перші матюки. Життя налагоджується.
І коли на набережній його перекладають до «швидкої» і фотоспалахи преси сліплять натовп, одна кореспондентка таки ставить запитання, пропихаючи мікрофон між санітарами:
- Навіщо ви все ж це зробили?
Він відповів: «Ну не можна ж увесь час сидіти і нічого не робити»

#перекладиколяди