тред-підсумок по книзі Себастьяна Юнґера "Племʼя" про повернення з війни і належність до спільноти, і про те, чому за всіх досягнень цивілізації сучасна людина не почувається щасливою, відчуває самотність і втраченість. (частина 1)

Як пише сам Себастьян Юнґер, основою книги «Плем’я» послужила його стаття про посттравматичний синдром ветеранів.

Про те, що пов’язано з війною, Юнґер знає не із чуток. Антрополог за фахом, він багато цікавився гострими ситуаціями, виживанням на межі, мужністю і солдатським братерством. Він був у гарячих точках у складі бойових частин, знімаючи документальні фільми в Нігерії, Сьєрра-Леоне, Іраку, Боснії та Афганістані. Він написав кілька бестселерів, зокрема екранізований «Ідеальний шторм», зняв кілька документальних фільмів, і в кожному зі своїх творів переймався питанням людської солідарності, без якої немислиме виживання людей як виду. Він помітив, що з якоїсь дивної причини люди на війні, під час стихійних лих, перед обличчям смерті прекрасно вміють організуватися, щоби протистояти небезпеці. Їм нема чого ділити, ніколи загадуватися над питанням, хто з них кращий і заслуговує на більшу повагу.

Вмикається прадавній інстинкт виживання, який підказує нам, що вижити можна тільки спільно. Люди відчувають плече одне одного, знають, що можуть покластися на будь-якого члена спільноти, їм подобається триматися разом. Щойно реальна загроза зникає, усе повертається на круги своя. Тому багато солдатів, які повернулися з війни, не знаходять себе в мирному житті. Та й не тільки вони — практично всі члени сучасного суспільства страшенно роз’єднані. Успіх, багатство і високий статус задовольняють ненадовго. Багатство не рятує від самотності — зворотного боку індивідуалізму.

Автор розповідає про своє дитинство, проведене в тихому маленькому передмісті Бостона, де ніколи нічого не траплялося. Сусіди були майже незнайомі один з одним, хоча жили пліч-о-пліч, щоправда, відгородившись високими парканами. Та й навіщо їм було знайомитися, коли в них не було жодних спільних завдань? На випадок неприємностей були пожежна команда, швидка допомога, поліція і ремонтні служби.

У дитинстві Юнґер мріяв про те, як щось трапиться і змусить усіх людей покинути свої двори за високими парканами та об’єднатися, щоб діяти спільно. Нехай це буде торнадо, ураган або цунамі — що завгодно, щоб усі могли відчути себе єдиним цілим, одним племенем. Нічого подібного не відбувалося, і в коледжі він став замислюватися, як можна стати чоловіком у суспільстві, яке ні від кого не вимагає мужності.

Закінчивши коледж, Юнґер вирішив проїхатися автостопом Америкою, щоб отримати досвід дорослішання на стороні. У 1986 році він вирушив у дорогу. Із собою він прихопив мапу, рюкзак із наметом, спальним мішком, посудом і невеликим запасом їжі.

Одного разу він ловив попутку біля містечка Джиллет у штаті Вайомінг. Минуло вже кілька годин, ніхто не зупинявся, якась компанія кинула в нього пивною пляшкою, але промахнулася. Аж раптом він побачив, що до нього узбіччям іде обірваний і неголений чоловік. Про всяк випадок він приготувався до сутички. Чоловік поцікавився, чи є в нього їжа. Боячись, що їжу відберуть, автор відповів, що є трохи сиру — він уже встиг роздати багато їжі тим, хто казав, що голодний. Волоцюга сказав, що на сирі Юнґер далеко не заїде, і дав йому коробку з бутербродом, чипсами та парою яблук. За його словами, він ще давно помітив Юнґера, пішов у місто найматися на роботу, а оскільки роботи не знайшлося, спеціально прийшов віддати йому свою їжу, а заодно переконатися, що з ним усе гаразд. Автору залишалося тільки прийняти дар і подякувати.

Цю людину Юнґер запам’ятав на все життя. Він не просто поділився їжею, а пройшов кілька кілометрів, щоби переконатися, що з людиною на шосе все гаразд. З якоїсь причини він побачив у самотньому хлопцеві на дорозі члена свого племені.

Це почуття спільності, свідомість людської солідарності дуже рідко, практично втрачено в наші дні. Племінні суспільства могли б дати нам урок, якого ми потребуємо — про те, як відчути себе потрібними.

Колись племена були солідарні як у мирному житті, так і у війні, але сьогодні ми зближуємося тільки під час лих. Тільки катастрофи дають нам відчуття необхідності, того, що від нас багато що залежить і що ми більше не самотні.

Про те, чому так відбувається, автор має кілька важливих ідей.

1. У всі часи цивілізовані люди прагнули піти в племінне суспільство, а не навпаки

Починаючи з іспанських колонізаторів часів Колумба проти корінного населення Америки велася постійна війна. Спочатку індіанців винищували, потім намагалися колонізувати та навернути в християнство, розселяли в резервації. Європейці, які прийшли на американський континент, були краще озброєні, мали чисельну перевагу й були набагато цивілізованішими. У них були суд і закони, що регулювали класові розбіжності. Індіанці жили в пересувних таборах, будь-якої миті готові знятися з місця, рішення ухвалювали колективно й не знали майнової нерівності. Авторитет зароблявся відвагою і справедливістю, а не нав’язувався зверху панівною елітою.

Поступово ворогуючі сторони навчилися якось співіснувати. В американських містах щосили йшла промислова революція, індіанці відступали вглиб країни, усе далі. Одні племена чинили опір, інші змирилися з неминучим. До кінця XIX століття американські історики помітили дивне явище — дедалі більше білих йшли жити в індіанські племена й залишалися там назавжди.

Вони переймали спосіб життя індіанських племен, вступали в шлюби, символічно всиновлювалися, іноді билися разом пліч-о-пліч. Однак зворотного явища не спостерігалося: індіанці не бажали інтегруватися в європейське суспільство. Цивілізація прагнула в племінне суспільство, а не навпаки, що ставило в глухий кут європейців. Бенджамін Франклін писав другові, що навіть індіанські діти, яких місіонери намагалися навчити читати й писати, годували й одягали, за першої ж нагоди тікали назад, до своїх одноплемінників.

Якщо з індіанського полону звільняли білих, вони вже не могли пристосуватися до суспільства, відчували відразу до європейського способу життя і за першої ж нагоди поверталися в дике плем’я, звідки їх із такими труднощами звільнили.

Після перемоги американських солдатів у прикордонних війнах 1760-х років з індіанцями було підписано договір, що включав негайне звільнення всіх білих полонених. Незабаром індіанці привезли майже 200 білих жінок і дітей, багато з яких забули англійську мову і свої колишні імена й не мали ні найменшого бажання йти з племені. Не тільки діти, а й дорослі, які колись узяті в полон і полюбили життя в племені, повертатися не хотіли.

Дівчина, яку викрали індіанці в 15-річному віці, вважала своє життя в племені набагато кращим і вільнішим, ніж удома, і сховалася, коли її прийшли забрати додому.

Звісно, звичаї в індіанських племенах не були пасторальними: до XVII–XVIII сторіччя в них були й бої, і катування полонених, і зняття скальпів, але й у Європі була інквізиція та спалення єретиків. Однак в інших аспектах племінне життя перевершувало цивілізоване. Полювання для перебіжчиків було цікавішим за землеробство. Сексуальної свободи було не в приклад більше, ніж у пуританській Новій Англії. Одяг був зручним, а суспільство — безкласовим.

Оскільки індіанці вели кочовий спосіб життя, їм було складно збирати багатства — усе майно мало вміститися на коні. Найкращі мисливці та воїни могли взяти більше дружин, але їхній статус не передавався в спадок, як і управління племенем — його треба було заслужити. Жінки в індіанських племенах мали значно більше прав, ніж в американському суспільстві, вони самі могли вибирати собі чоловіків і самі вирішували, скільки дітей їм народжувати.

За відносної свободи моралі страшними гріхами вважалися вбивство всередині племені, спілкування з ворогом і боягузтво. Відданість племені та доблесть були головними чеснотами.

Чому ж цивілізація з її комфортом і достатком виявляється настільки непривабливою? На думку Юнґера, що багатшим є суспільство, то більше воно вимагає від своїх членів часу й зобов’язань. Але достатку й безпеки мало для повного щастя.