«Чуєш біль» – то плаче Україна,
І «шось зимно» стало враз,
«Місця щасливих людей» поглинає «руїна»,
Тепер печаль зі смутком - «то для нас».
Розгубилась «дочка Україна»:
Невже то «наш останній танець»,
«Я живу» всміхнеться «сам собі країна»
Уже крізь «фотографій старих» глянець.
«Шукав свій дім» і, так, знайшов -
У щирім серці він «до смерті й довше»,
І де звучить «ще одна пісня про любов»
«Соло» твоє «люди чекають» завше.
«Самотній в’язень» пристрасних ідей
В «гламурі» «модної країни» не купався,
І «твій портрет» « в очах» людей
З принциповою відвертістю зостався.
Так просто «говорили і курили»,
А вже до тла «остання сигарета»,
Та «змучений» «герой» знаходив сили,
Щоб «наші» розірвали зла тенета.
«Ненормальне літо» і «тепла зима»
«Інфляція. Дурдом» і «хлопці-олігархи»
Країну «кинули», мов «спи собі сама»
А «казка» в тих, хто влади патріархи.
Знаючи «той прикрий світ»,
Не вмів і не хотів «мовчати»,
«Бути маленьким» ні, не слід,
Коли можеш як «птахи» літати.
НІ, не «зламані крила» у «нейлоновий час»,
Попри долі терпкий і «холодний смак»,
Простий «добряк» - він сіяв справжнє серед нас,
Усім дороговказ навік – «і буде так».
«Вам з неба не видно» – хто знає?!
Як «разом ми», то «ніби у раю»,
Після й «дерева плакали» – біль не минає,
«Люди як кораблі» і вічно на краю.
… Тіло пручалося «пусти мене»,
Душа молила - не вмирай,
«То моє море» – там усе мине,
Вже небо відкрило «загублений рай».