1. Політична система суспільства та її складові елементи.
На певному етапі розвитку суспільства виникає політична система як одна із систем (поряд з економічними, соціальними, духовними), пов'язана з особливою формою діяльності людей — політикою.
Поняття політична система суспільства пов'язане із подвійним його розумінням: у широкому розумінні — це цілісний комплекс усіх політичних явищ, які існують у суспільстві, для завоювання, утримання чи участі у здійсненні політичної влади. Іншими словами, це механізм організації й функціонування політичної влади; у вузькому розумінні — це обумовлена економічними, соціокультурними, ідеологічними факторами сукупність взаємопов'язаних державних і недержавних організацій, інститутів, які прямо чи опосередковано беруть участь у реалізації політичної влади чи впливі на неї.
Політична система суспільства складається з таких елементів:
• політичної влади — центрального компонента, який зв'язує всі інші складові в систему;
• суб'єктів політичної діяльності (держави, політичних партій, рухів, громадських організацій та ін.);
• політичних норм та принципів — правил поведінки, що забезпечують визначений рівень суспільної організованості, стабільності і стійкості як політичних інститутів, так і всієї системи в цілому (звичаї, традиції політичного життя тощо);

• політичних відносин — відносин між соціальними групами, націями, народностями, політичними інститутами з приводу влади у зв'язку з розробленням і здійсненням політики;

• політичної свідомості — включає в себе ідеї, теорії, погляди, уявлення, почуття, традиції, що є відображенням політики і політичних відносин;

• політичної культури — сукупності спеціальних знань і досвіду в політичній сфері діяльності, сприйняття та засвоєння системи політичних цінностей суб'єктами політики.

Кожна із самостійних частин політичної системи має власну систему, свої принципи організації й діяльності, самостійність у вирішенні внутрішніх та зовнішніх справ.


2. Держава як основний інститут політичної системи. Ознаки та функції держави.
Держава є базовим інститутом політичної системи суспільства. В її діяльності концентрується головний зміст політики. Сам термін "держава" вживають в широкому і вузькому значенні. В широкому розумінні держава трактується як спільнота людей, яка організована вищою владою і яка проживає на спільній території. В даному випадку термін "держава" використовують як синонім понять країна, народ, батьківщина.

Приблизно до XVII ст. поняття "держава" трактували саме так і не відділяли від суспільства. Для позначення держави використовували цілу низку термінів: "політія", "князівство", "королівство", "імперія", "деспотія" тощо. Одним із перших від широкого тлумачення держави відійшов Н. Макіавеллі. Він ввів для позначення всякої верховної влади над людиною, чи то монархічної, чи то республіканської, спеціальний термін "stati" і почав досліджувати реальну організаційну структуру держави. Більш чітке розмежування держави і суспільства було зроблено в контрактних (договірних) теоріях Т. Гоббсом, Дж. Локком, Ж.-Ж. Руссо та іншими мислителями. Вони дані поняття розділяють не тільки змістовно, а й історично, стверджуючи, що спочатку індивіди утворюють суспільство, а вже потім для захисту своїх природних прав через суспільний договір утворюють і спеціальний орган — державу. У вузькому значенні під державою розуміють систему закладів і установ, які здійснюють верховну владу на певній території. Тобто держава ототожнюється з державним апаратом.

Нині у світі існує понад 200 держав і їх кількість продовжує збільшуватися. Динаміка зростання кількості держав є наступною: 1900 р. — 80 держав, 1981 р. — 164 держави, 2002 р. — більше 200, у майбутньому, за прогнозом одних вчених,— 300—400 держав, а на думку інших — близько 800.

Держави різняться своєю історією, соціально-політичною організацією, чисельністю і складом населення, рівнем економічного, соціального та культурного розвитку, але всі без винятку відіграють вирішальну роль у житті народів, які їх утворили, і людського співтовариства загалом. Цими обставинами пояснюється сталий інтерес дослідників різних епох і народів до з'ясування сутності держави.

Погляди мислителів на державу змінювалися історично. В країнах Стародавнього Сходу державу розглядали як щось святе, що дається від Бога і що вимагає беззаперечного підкорення. Ця традиція зберігалася в суспільствах з одноособовою (монархічною) формою спадкової влади до початку XX ст. Але в той же час у Стародавній Греції з державою починають пов'язувати вимоги справедливості, законності (Сократ), турботи про суспільне благо (Демокріт).

Подальший розвиток історичної думки дає приклади найрізноманітніших, іноді протилежних тлумачень походження, суті й основного призначення держави. Але, незважаючи на це, в політичній науці розрізняють наступні основні теорії походження держави:



1. Теологічна теорія (Ф.Аквінський,А. Блаженний ). Згідно з теологічною теорією походження держави пояснюється Божою волею.

2. Патріархальна теорія (Аристотель, Конфуцій, Н. Михай-ловський ). Дана теорія обґрунтовує положення про те, що держава — це результат історичного розвитку сім'ї; абсолютна влада монарха є продовженням влади батька в сім'ї (патріарха).

3. Теорія суспільного договору (Г.Гроцій, Т. Гоббс,Дж.Локк, Ж.-Ж. Руссо). Договірна теорія трактує виникнення держави внаслідок угоди (договору) між людьми. Появі держави передував природний стан, який трактується мислителями по-різному. Наприклад, Ж.-Ж. Руссо і Дж. Локк вважають, що він був впорядкованим і благополучним, а Т. Гоббс вважає, що то була "війна всіх проти всіх". Заради того, щоб уникнути зайвих зіткнень і непорозумінь, забезпечити безпеку життя, свободу і власність, люди укладають між собою суспільний договір, результатом якого і є утворення держави.

4. Психологічна теорія (Г. Тард,Дж. Фрезер). Виникнення держави пояснюється особливими властивостями людської психіки, зокрема психологічною потребою людей у підпорядкуванні: "одні народжуються, щоб управляти, а інші потребують підпорядкування".

5. Теорія насильства (Л. Гумплович, Ф. Опенгеймер). Виникнення держави пояснюється актом насильства, завоювання одного племені іншим. З метою контролю над полоненими і утворюється особливий апарат примусу — держава.

6. Техніко-економічні теорії походження держави (Г. Чайлд, К. Вітфогель, К. Маркс). Спільним для їх представників є переконання в тому, що держави виникають при переході від збиральницького типу господарювання до виробничого. Так, автор теорії "політичної революції" англійський археолог Г. Чайлд вважав, що саме перехід до землеробства і тваринництва автоматично спричинив значне зростання виробництва, що й привело до збільшення населення, поглиблення спеціалізації праці (виокремлення управлінської сфери), майнової нерівності і, зрештою, до виникнення держави.
На думку К. Вітфогеля, автора "гідравлічної" теорії походження держави, основною причиною її виникнення є перехід до іригаційного землеробства. Його впровадження й поширення не тільки сприяли зростанню обсягу сільськогосподарської продукції, а ще й створювали необхідні організаційні передумови розгалуженого державного апарату.

Досить поширеним варіантом техніко-економічного тлумачення виникнення держави є марксистська теорія. Згідно з марксизмом держава виникає з появою приватної власності і розшаруванням суспільства на класи. Держава таким чином стає апаратом насилля для захисту економічних, політичних та ідеологічних інтересів груп населення, які володіють основними засобами виробництва.

Як бачимо, різноманітність інтерпретацій сутності держави коливається від погляду на неї як на апарат насильства (у Гоббса це чудовисько, яке пожирає людей) до розгляду її як інструмента здійснення солідарних інтересів людей, втілення їх спільної волі, для досягнення "загального блага" (Аристотель, Дж. Локк).

Існуючи протягом багатьох тисячоліть, держава змінюється з розвитком усього суспільства, частиною якого вона є. З даної точки зору в розвитку держави можна виділити два глобальні етапи: традиційний і конституційний. Традиційні держави виникали й існували, як правило, стихійно, на основі звичаїв, норм, традицій, коріння яких сягали сивої давнини. Конституційні держави є об'єктом свідомого людського формування. Держави відповідно до конституцій підпорядковуються суспільству, а їх повноваження чітко регламентуються законом. Перші конституції були прийняті в 1789 р. в США (1791 p., "Білль про права") і у Франції (1789 p., "Декларація прав людини і громадянина"). Але ряд документів, які мають конституційний характер, з'явилися набагато раніше — в 1216,1628, 1679,1689 pp. в Англії. Не можна не згадати в даному аспекті і про першу українську конституцію — Конституцію П. Орлика (16 квітня 1710 p.). І хоча ця конституція не була втілена в життя, вона має велике історичне значення як документ, що вперше в історії України вказав напрям реформування української державності.

Проте в сучасному світі є ряд держав, які не мають писаних конституцій. Це Великобританія, Ізраїль, Саудівська Аравія, Бутан і Оман.

Таким чином, можна сказати, що конституції — це основа державності, вони немовби текст "суспільного договору", укладеного між громадянами і державою, який, в свою чергу, регламентує рамки діяльності держави. Підсумовуючи сказане про сутність і умови формування держави, можна визначити: держава — це структурована і правовим шляхом унормована суверенна суспільна влада, що здійснює контроль над даною територією і виступає від імені всього суспільства при вирішенні внутрішніх і зовнішніх питань.

Можливе й інше визначення: держава — це основний інститут політичної системи, який утворюється і функціонує як апарат управління громадськими справами і який наділений монополією влади, незаперечними повноваженнями встановлювати закони, збирати податки, застосовувати силу для забезпечення цілісного та впорядкованого існування людської спільноти.

Щодо ознак держави, то в політичній науці є різні точки зору, але це не заважає виділити головні з них:

1. Наявність публічної влади, відокремленої від суспільства, в розпорядженні якої є особлива система органів і установ, що професійно займаються справами управління та захисту суспільства (державний апарат). Сучасні держави мають п'ять основних елементів організаційної структури: а) представницькі органи (парламент, органи місцевого самоврядування); б) виконавчо-розпорядчі органи, або державна адміністрація (президент, уряд); в) судові органи; г) прокуратура; д) органи державного контролю.

2. Наявність системи правових норм, санкціонованих державою і обов'язкових для всього населення.

3. Територіальна організація населення, обмежена державними кордонами.

4. Монополія на легальне застосування примусу. Діапазон державного примусу є досить широким: від різноманітних адміністративних покарань, обмеження свободи до фізичного знищення людини (смертна кара). Для виконання функцій примусу у держави є спеціальні органи: армія, міліція, служба безпеки, суд, прокуратура.

5. Право встановлювати обов'язкові для всіх податки і збори.

6. Суверенність (від франц. souverain — носій державної влади) — це стан незалежності державної влади, який полягає в її праві та здатності самостійно, без втручання якоїсь іншої сили керувати своїм внутрішнім і зовнішнім життям.

7. Наявність власної символіки (прапор, герб, гімн).

Форми активності держави, її суспільне призначення реалізуються через її функції, які традиційно поділяють на внутрішні і зовнішні. До внутрішніх функцій держави відносять: економічну (координація господарської діяльності та економічних процесів); інтеграційну; культурно-виховну; нормо-творчу; правоохоронну; адміністративно-управлінську; соціальну (гарантування безпеки життєдіяльності, регулювання соціальних конфліктів, соціальний захист тощо); національно-консолідуючу та інші.

Зовнішні функції держави виокремлюють наступні: оборонну (забезпечення цілісності держави, її безпеки, розвиток військового потенціалу); дипломатичну — спрямовану на створення сприятливих зовнішньополітичних умов розвитку держави, розвиток співробітництва з іншими країнами, інтеграцію у світове співтовариство; захист інтересів держави і громадян у взаємовідносинах з іншими державами.

Зміст і співвіднесеність функцій держави залежать від історичної епохи і цілого ряду інших чинників (динаміка політичного, економічного життя, співвідношення різних інтересів, міжнародне становище тощо). Під впливом цих факторів змінюється ієрархія функцій, їх пріоритетність, характер взаємодії, питома вага у забезпеченні внутрішнього і зовнішнього розвитку суспільства.

3. Структура держави: форми державного устрою та правління.
Структура і форми держави
Як політична структура, держава має складну будову і включає в себе систему органів і установ, яка отримала назву механізм держави.
У структурі держави виділяють три гілки державної влади і відповідно три види органів влади:
законодавча влада, яка приймає закони та інші важливі документи, що визначають життя країни (в різних країнах органи законодавчої влади мають різні назви, наприклад, у США - Конгрес, у Фінляндії - Сейм, в Україні - Верховна Рада);
виконавча влада, що забезпечує виконання законів і здійснює повсякденне управління державою;
судова влада, покликана здійснити правосуддя і вирішення юридичних суперечок (в Україні до цих органів належить конституційний, арбітражний та інші суди).
У системі управління можна виділити також інститут глави держави (інститут президентства або інститут монархії), контрольно-наглядові органи, які здійснюють контроль за виконанням норм права і притягнення винних до відповідальності (прокуратура, спеціальні органи контролю), органи державної безпеки, збройні сили, місцеві органи влади.
Подальший аналіз держави пов'язаний з виділенням можливих форм держави.
Форми державного правління.
Форми державного устрою.
Форми політичного режиму (характеристика режимів розглядається в окремій лекції).
1. Форми державного правління. Форма правління держави - це структура вищих органів державної влади, порядок їх утворення і розподілення, компетенції між ними. Держави за формою правління класифікуються на республіки і монархії.
Монархія (з грець. monarhia - єдиновладдя) - форма правління, при якій верховна державна влада здійснюється одноособово і переходить, як правило, за спадковістю. Монархічна форма правління характерна сьогодні для п'ятдесяти держав, з яких дванадцять - європейські. Сучасні форми монархії розрізняються за такою різновидністю, а саме: абсолютна монархія (Саудівська Аравія, Оман, Катар), конституційна парламентська (Великобританія, Іспанія, Норвегія, Японія тощо) і дуалістична (Йорданія, Кувейт, Марокко, Бахрейн).
При абсолютній монархії в руках монарха зосереджується вся повнота державної влади. Монарх сам видає закони, керує внутрішньою і зовнішньою політикою держави, призначає і усуває уряд, керує вищим судом.
Конституційна парламентська монархія характеризується такими особливостями:
влада монарха обмежується конституцією, що затверджується парламентом. Монарх не має права змінювати конституцію, а його влада символічна, наприклад, у Великобританії закони, прийняті парламентом, і рішення кабінету міністрів повинні мати королівський підпис, але при цьому самі монархи не користувалися правом вето з 1710 року і не збираються використовувати його в майбутньому;
уряд формується парламентом з представників певних партій, що отримали більшість голосів на виборах в парламент;
лідер партії, що володіє найбільшим числом депутатських місць, стає на чолі уряду (прем'єр-міністр найбільш значна особа в політичному житті);
уряд відповідає перед парламентом а не перед монархом.
У чому зміст збереження інституту монархії в цих країнах? Це певний загальнонаціональний символ, в якому актуалізується історична пам'ять народу.
У дуалістичній монархії повноваження монарха обмежені в законодавчій сфері, але достатньо широкі у сфері виконавчої влади, парламент, навпаки, не має впливу ні на формування уряду, ні на його склад і діяльність. Цей тип монархії має тенденцію до переростання в конституційну монархію або в республіку.
Республіка (від лат. respublica - суспільна справа) - форма правління, при якій верховна державна влада здійснюється виборними органами, що обираються населенням на певний термін.
У сучасних державах переважають два основні різновиди республіканської форми правління:
парламентська (ФРН, Італія, Індія, Ізраїль);
президентська республіка (США, Аргентина, Мексика тощо). Кожна з них передбачає власну модель поділу влади.
Парламентська республіка. Ця форма правління мало чим відрізняється від парламентської монархії (деякі політологи наводять приклад Великобританії як класичного парламентського правління). За основу правління покладений принцип: слабкий президент - сильний парламент. Президент, як і монарх, є формальним главою держави, але його самостійна роль невелика. Фактично виконавча влада зосереджена в руках голови уряду. Суттєве місце у балансі гілок влади належить парламенту: він назначає і звільняє голову виконавчої влади, формує із свого складу уряд і може виказувати йому недовіру. В той же час президент може володіти правом розпуску нижньої палати парламенту, наприклад, у Німеччині, а у Великобританії цим правом володіє прем'єр-міністр.
Президентська республіка. Класичним прикладом даної форми правління є США. Ця форма правління будується за принципом: сильний президент - сильний парламент, що передбачає більш послідовний поділ повноважень законодавчої і виконавчої влади (в деяких країнах Латинської Америки, які намагались скопіювати американську модель, утвердилися суперпрезидентські республіки, тому що влада президента не врівноважується дійсно сильним парламентом). Президент одночасно є головою держави і головою виконавчої влади. Він обирається всенародним голосуванням і має фіксований термін повноважень. Президент призначає уряд і визначає його склад. Щодо вищого представницького органу (парламенту) президент має право накладати вето на його законодавчі акти. Право вето носить відносний характер: парламент повторно проголосує за відхилений закон, але щоби перебороти президентське вето, прибічники закону повинні зібрати дві третіх голосів. У надзвичайних випадках, наприклад, коли президент обвинувачується у злочинах і в порушенні конституції, парламент має право на імпічмент - право на порушення процесу дострокового звільнення глави держави від посади і притягнення його до судової відповідальності. Подібна модель поділу влади сприяє зміцненню їх взаємозалежності і взаємоконтролю.
У деяких країнах склалися форми правління, які важко поєднати з вищеназваними "чистими" формами. Їх називають змішаними. Ці моделі можуть бути найрізноманітнішими: одні з них тяжіють до парламентських форм правління, інші - до президентських.
Західні політологи М.С.Шугарт і Дж.М.Кері виділили три можливі моделі:
прем'єр-президентську;
президентсько-парламентську;
асамблейно незалежну.
Прем'єр-президентська модель (Франція в умовах П'ятої республіки, Фінляндія) передбачає таку модель поділу влади:
дуалізм виконавчої влади: з одного боку, президент, який зазвичай головує на засіданнях кабінету міністрів і затверджує його рішення, а також безпосередньо може впливати на формування уряду (висування кандидатур міністрів), а з іншого - прем'єр як голова уряду;
президент вибирається всенародно;
президент наділяється широким повноваженням в питаннях керівництва збройними силами і органами безпеки, у зовнішній політиці і, як правило, правом розпуску парламенту;
відсутність у президента права зміщувати міністрів;
відповідальність кабінету міністрів і самого прем'єра перед парламентом.
Обсяг повноважень президента може варіюватися залежно від конкретних обставин, зокрема від того, чи належить парламентська більшість до тієї ж партії, що й президент.
Президентсько-парламентська (Росія, Україна, Еквадор, Перу) модель передбачає:
наявність всенародно вибраного президента;
закріплення повноважень з формування кабінету міністрів за президентом і парламентом одночасно; хоча президент призначає і усуває членів уряду, але уряд повинен користуватися довір'ям законодавчого органу;
відповідальність уряду перед президентом і парламентом, законодавчий інститут влади може виразити недовір'я уряду;
президент має право розпустити парламент.
Асамблейно-незалежна модель склалася у Швейцарії. Хоча парламент вибирає уряд (Федеральна рада), але не може його відкликати, виразивши вотум недовір'я. Уряд володіє правом законодавчої ініціативи. Федеральна Рада здійснює функції "колективного президента". Щорічно з його складу вибирається президент, який здійснює чисто представницькі функції.
2. Форми державного устрою. Форма державного устрою характеризує територіальний поділ держави і співвідношення повноважень центральних і регіональних (місцевих) органів влади.
Головними формами державного територіального устрою є унітарна держава, федерація і конфедерація.
Унітарна (від лат. unitas - єдність) держава передбачає поширення на всю її територію єдиної системи права, органів державної влади і управління, єдиного громадянства (Болгарія, Угорщина, Великобританія). Місцеві органи управління не володіють якоюсь політичною самостійністю, не можуть бути самостійними у господарській і соціально-культурній сферах. Унітарні держави бувають централізованими (Швеція, Данія) і децентралізованими, що ближче до федеративної форми устрою (Іспанія, Франція, Україна). Децентралізована форма передбачає більшу автономність і широкі повноваження великих регіонів, які можуть мати навіть власні парламенти і уряди.
Федерація (від лат. federatio - союз, об'єднання) - це складна союзна держава, що складається з державних утворень (штатів, кантонів, республік, земель тощо), що володіють певною політичною самостійністю в межах розподілення повноважень між загальнофедеральним центром і суб'єктами федерації. Класичне виникнення федеративних держав здійснювалося "знизу" "уверх" через інтеграцію раніше самостійних державних утворень в єдину державу. Правда, ініціатива "знизу" могла підкріплюватися силовим впливом: громадянська війна у США (1861-1865), політика О.Бісмарка з об'єднання Німеччини.
Федеральні конституції (у рідкісних випадках - договір) встановлюють ступінь самостійності суб'єктів федерації. Відносини між центром і суб'єктами будуються на основі фіксації кінцевих меж самостійності її суб'єктів у різних сферах і розподілення повноважень: частина з них є виключно компетенцією федерального центру, інша - суб'єктів федерації, третя - в сумісній компетенції. Суб'єкти федерації можуть мати власні конституції, правову і судову системи, свої органи влади і управління, своє громадянство. В більшості випадків члени федерації не мають права одностороннього виходу з союзу. Як правило, в таких державах існує додатковий розподіл самої законодавчої влади між двома палатами парламенту. Одна палата с органом представництва суб'єктів федерації, інша - органом загальнофедерального представництва. У федеральних Зборах Російської федерації ці функції відповідно виконують Рада федерації, в яку входять по два представники від кожного суб'єкта (по одному від законодавчого і виконавчого органу державної влади), і Державна Дума: у федеративній Німеччині - Бундесрат і Бундестаг; в США - Сенат і Палата представників.
Федерації створюються за різними ознаками:
за територіальною (адміністративною) - США, Німеччина, Бразилія;
за національною (етнотериторіальною); за цим принципом будувалися такі, тепер уже в колишньому, федерації, як СРСР, Югославія, Чехословаччина. Історія показала, що національна федерація виявилася менш стійкою, ніж територіальна (адміністративна).
Нарешті, федерація може виражати змішаний тип, поєднуючи в собі обидва підґрунтя (сучасна Росія, Пакистан). Різнотипний характер Російської федерації в наявності трьох видів суб'єктів, що закріплено у ст. 5 Конституції Російської Федерації: національні республіки, адміністративно-територіальні одиниці (край, область) і національно-територіальні одиниці (автономний округ, автономна область). Суб'єктами федерації є Москва і Санкт-Петербург. Таким чином, з 89 суб'єктів Російської Федерації 32 є етнічними утвореннями, 57 - адміністративними одиницями (краї, області, два міста федерального значення).
Складність федеративної побудови Росії проявляється також у тому, що один суб'єкт федерації (автономія) може входити до складу іншого суб'єкта (область, край). Подібний принцип "два в одному" породжує комплекс економічних адміністративних проблем в складно складених регіонах (Тюменська область, Красноярський край тощо). На хвилі суверенізації 90-х pp. XX ст. різко загострилася проблема децентралізації подібних регіонів, що виразилася в бажанні автономій стати повністю самостійними і незалежними від обласної (крайової) влади. У першу чергу, ці проблеми стосувалися тих складно складених суб'єктів Російської Федерації, де спостерігається великий розрив між субрегіонами з основних показників економічного розвитку і рівнем життя, разом з тим, світовий досвід, в тому числі й історія останніх років існування СРСР показує, що надмірна економічна гетерогенність часто провокує сепаратизм більш "багатих" (з точки зору економічного потенціалу) регіонів.
Таким чином, федералізм - явище складне і взаємозаперечне. Він може поєднувати в собі тенденцію до централізації і децентралізації, сили, що ведуть до об'єднання і роз'єднання (центробіжні). До сказаного треба додати, що центробіжні сили, які розколюють федерацію, можуть визначатися мовною, релігійною і культурною гетерогенністю суспільства. Центробіжним протиставлені об'єднуючі сили: господарсько-економічні зв'язки, фінансова система, витрати федеральної влади на соціальні програми, утримання збройних сил тощо.
Деякі вчені виділяють симетричні і асиметричні федерації. Перша означає повну рівноправність всіх суб'єктів, друга передбачає через певні причини (наприклад, з метою погасити тенденцію до сепаратизму), надання окремим суб'єктам більш широких прав у сфері податкової політики, у сфері зовнішньоекономічної діяльності тощо. До подібних держав відносять Бельгію, Іспанію, Індію, Пакистан, Малайзію і Росію.
Конфедерація - союз юридично і політично незалежних державних утворень для здійснення конкретних сумісних завдань. Такими завданнями є оборона, зовнішня політика, економічне співробітництво. Члени конфедерації зберігають свій державний суверенітет, незалежну систему органів влади, власне громадянство, валюту і законодавство. Конфедеративна держава нестійка і переростає або у федерацію (США у XVIII ст., Швейцарія в XIII ст., Німеччина у XIX ст.), або розпадається.
В історичному минулому зустрічалася така специфічна форма державного устрою, як імперія (наприклад, Бельгійська, Британська, Російська). Імперії мали величезну територіальну основу, різноманітний етнічний склад населення і будувалися на основі панування і підпорядкування між центром і периферією, метрополією і колонією.
У теперішній час з'являються нові форми міждержавних союзів, які важко віднести до якоїсь конкретної форми державного устрою. Прикладом може бути Союз незалежних держав (СНГ) - більш аморфна, ніж конфедерація форма об'єднання держав. І навпаки, Європейської спільноти, створивши єдиний ринок, єдину валюту і національні політичні органи - Європарламент, Раду Євросоюзу, Європейський суд, виражають тенденцію до об'єднання у специфічну асоційовану форму державного устрою.

4. Поняття правової та соціальної держави. Держава загального добробуту.
Правова держава: основні ознаки і перспективи
Правова держава виступає як такий тип держави, влада якої заснована на праві, обмежується за допомогою права і здійснюється у правових формах.
Основні ознаки правової держави:
1) пріоритет прав і свобод особи, гарантованих державою і реалізовуваних громадянами, рівність громадян перед законом, доступність правового захисту для кожного громадянина, обмеження втручання держави у сферу приватної ініціативи. Громадяни діють за принципом: «Дозволено все, що не заборонене законом»;
2) верховенство правового закону в системі нормативно-правових актів. Правовим є тільки такий закон, який містить рівну для всіх міру свободи і справедливості. Інакше кажучи, це справедливий і гуманний закон, перед яким всі рівні;
3) демократичний легальний спосіб формування влади. Органи влади правової держави, як правило, формуються шляхом вільних загальних виборів, а призначення на державні посади здійснюються з дотриманням законної прозорої процедури. Вибори виступають як найважливіший засіб контролю суспільства над державною владою. У пра­вовій державі неможливі державні перевороти, закулісні угоди щодо формування органів влади;
4) розподіл влади. Кожна з гілок влади (законодавча, виконавча, судова) формується і діє в певній незалежностіодна від однієї. Розподіл влади передбачає також наявність чітко окресленого кола повноважень і меж діяльності для кожної з гілок влади;
5) зв'язаність влади правом. Влада правової держави діє за принципом: «Дозволене лише те, що безпосередньо
передбачене законом»;
6) високий рівень загальної та правової культури громадян. Тільки в цьому випадку є можливою свідома, компетентна участь громадян в управлінні державними і суспільними справами, повага до закону, прав і свобод співгромадян;
7) взаємна відповідальність держави та особи. Від­повідальність особи перед державою виражається в дотри­манні заборон (наприклад, не створювати незаконних військових формувань) і виконанні обов'язків (наприклад, платити податки), несенні тягаря обмежень у разі право­порушень. У принципі, відповідальність особи перед дер­жавою існує при будь-якому типі держави. Але тільки в правовій державі є можливою відповідальність державної влади перед особою у разі порушення державою прав, сво­бод і законних інтересів людини і громадянина. Вона ре­алізується через пред'явлення позову проти держави та її органів, звернення до суду, у тому числі й до міжнародних судових органів;
8) гідне положення суду в суспільстві і державі. Суд може бути арбітром у взаєминах між громадянами і держа­вою. Діяльність суду повинна базуватися на таких принци­пах, як колегіальність, презумпція невинуватості, змагаль­ність, рівність сторін, право на оскарження ухвалених рі­шень тощо.
Перспективи правової держави по-різному оцінюються ученими і політиками. Одні стверджують, що правова держава як реальність неможлива. Так, Рудольф Ієрінг (XIX ст.), стверджуючи, що «право є розумно усвідомленою політикою влади», в той же час не вимагав педантичного слідування праву. Там, де обставини примушують державну владу зробити вибір між суспільством і правом, « вона не тільки уповноважена, а й зобов'язана пожертвувати правом і врятувати суспільство ». Дослідники, політики і пересічні громадяни одностайно відзначають слабкість основ для такого типу державності, принаймні, на пострадянському просторі, що й породжує песимізм щодо перспектив право­вої держави.
Протилежна точка зору полягає в тому, що правова дер­жава розглядається як єдино можливий варіант взаємодії громадянського суспільства і державної влади в сучасну епоху.
Компромісом є уявлення про правову державу як ідеал, який ще не досягнутий навіть у найбільш розвинених дер­жавах. Практична ж цінність конституційного закріплен­ня цього ідеалу полягає в тому, що воно ставить в обов'язок державної влади законні, справедливі дії заради загально­го добробуту.
Соціальна держава: основні ознаки та функції

Соціальна держава — це держава, політика якої спрямована на створення умов, що забезпечують гідне життя та вільний розвиток людини.
Соціальною може бути тільки держава, що має високий, рівень економічного розвитку, причому в структурі економіки має бути врахована соціальна орієнтація держави. У зв'язку з цим момент реального виникнення соціальних держав слід віднести до 60-х pp. XX ст. що пов'язано зі встановленням відповідальності держави за надання кожному громадянину прожиткового мінімуму.
Проведення державою соціально орієнтованої політикиє важким процесом через необхідність враховувати суперечливі цілі, що майже виключають одна одну: ефективний розвиток економіки та досягнення соціальної справедливості, згладжування соціальної нерівності.
Ознаки соціальної держави:
1) могутній економічний потенціал, що дає змогу здійснювати заходи із перерозподілу доходів, не ущемлюючи істотно становища власників;
2) соціально орієнтована структура економіки, що виявляється в існуванні різних форм власності зі значною часткою власності держави в потрібних галузях господар­ства;
3) яскраво виражена соціальна спрямованість політики держави, що виявляється в розробці різноманітних соціальних програм і пріоритетності їх реалізації;
4) наявність у держави цілей встановлення загального блага, утвердження в суспільстві соціальної справедливості, забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності, рівних стартових можливостей для самореалізації особи. Нерідко соціальна орієнтованість держави закріплюється конституційно (наприклад, в конституціях ФРН, України);
5) наявність розвиненого правового регулювання в соціальній сфері (з виділенням галузей трудового права, права соціального забезпечення, медичного права тощо).
Соціальній державі властиві всі традиційні функції, зумовлені її природою держави як такої, але вони немовби заломлюються через призму цілей та завдань соціальної держави. В рамках соціальної функції можна виділити такі її різновиди:
1) підтримка соціально незахищених категорій населення (через систему пенсій, соціальних виплат і допомоги);
2) створення можливостей для вільної реалізації трудового та інтелектуального потенціалу громадян держави; забезпечення трудової зайнятості населення та боротьба з безробіттям;
3) охорона праці та здоров'я людей;
4) підтримка сім'ї, материнства, батьківства і дитинства;
5) згладжування соціальної нерівності шляхом перерозподілу доходів між різними соціальними верствами через оподаткування, державний бюджет, спеціальні соціальні програми;
6) заохочення добродійної діяльності (зокрема шляхом надання податкових пільг підприємницьким структурам, що здійснюють добродійну діяльність);
7) турбота про збереження соціального миру в суспільстві, зокрема через систему соціального партнерства;
8) участь у реалізації міждержавних соціальних програм, розв'язанні загальнолюдських проблем.
Держава загального добробуту — це термін, яким узагальнено характеризують політику держави, що має на меті забезпечення надання низки таких основних послуг, як охорона здоров'я, належний рівень освіти (зазвичай безкоштовної) завдяки державному фінансуванню. Це одна з багатьох концепцій правової держави. Обов'язково слід зазначити, що держава добробуту — це один із специфічних різновидів соціальної держави, який розглядається у своїх виокремлених аспектах.
Метою утворення держави загального добробуту є забезпечення для людей таких умов, котрі стали б для них стимулом у сприйнятті існуючого суспільного та економічного устрою, а також створення прийнятних умов повсякденного життя.
Термін увійшов у вжиток протягом 1940-х років — у той час, коли швидко зростала роль держави в цій сфері (особливо в Англії). Існування певної форми держави загального добробуту приймається більшістю сил усього політичного спектру, а докорінно заперечують її тільки прихильники доктрини свободи волі, лібертаріанці, для яких вона уособлює порушення прав тих, хто має сплачувати податки для забезпечення її функціонування[5].
Класифікація поняття «держава добробуту»[ред. • ред. код]
Аналізом, класифікацією «держав добробуту» і прогнозами їх майбутнього займаються стільки англійських вчених у різних країнах, що можна говорити про виникнення справжньої «індустрії держави добробуту» в науковому світі. Але чіткої згоди у питанні визначення цього поняття немає; сучасні дослідники відносять до розряду держав добробуту всі країни, які забезпечують хоч якийсь добробут деякому числу своїх жителів[5].
Провідні дослідники держави добробуту Т. Маршалл, К. Еспін-Андерсен, Т. Тілтон, Н. Ферніс у 70-ті роки XX ст. зробили спробу уточнити зміст цього поняття, зробити його історичну класифікацію. Зокрема, вони виокремили три його різновиди:
«Позитивна держава соціального захисту» — це держава, яка орієнтується на зрівнювання шансів щодо благополуччя всіх громадян, на забезпечення та гарантування «рівних можливостей» всім і кожному. Прикладом такої держави є США.
«Держава соціальної безпеки» — держава, яка на додаток до забезпечення рівних шансів громадян, створює умови повної зайнятості та гарантує без винятку усім громадянам отримання доходів не нижче від рівня прожиткового мінімуму. Прикладом такої держави є Великобританія.
«Соціальна держава загального добробуту» — держава, що забезпечує повну зайнятість, згладжує диференціацію доходів усього населення, створює численні постійно діючі державні та суспільні соціальні служби. Прикладом такої держави є Швеція.
З цієї класифікації виходить, що автори ототожнюють поняття «держава добробуту» і «соціальна держава», фіксуючи динаміку розвитку основних атрибутів соціальної держави[4].
К. Еспін-Андерсен, провівши складний емпіричний аналіз, розробив схему, що диференціює види держави загального добробуту на основі ступеню розширення соціальних прав і суспільно-приватної організації соціального забезпечення. Відповідно до його схеми існує:
ліберальна держава загального добробуту (Сполучені Штати Америки, Канада й Австралія) — держава, що обмежує універсальні соціальні права, протиставляє клас одержувачів соціальної допомоги й інших громадян та надає переваги приватному сектору, як суб'єкту добробуту.
корпоратистська держава загального добробуту (Франція, Німеччина, Італія) — держава, у якій соціальні права є невід'ємною частиною визначених статусів. Ця модель, що підтримує існуючі класові відмінності, характеризується принципом субсидіарності і припускає державне втручання лише в тих випадках, коли сім'я й інші традиційні інститути неспроможні подбати про своїх членів.
соціально-демократична держава загального добробуту (Швеція, Данія, Норвегія) — держава, яка передбачає розширення соціальних прав і прагне до ліквідації соціальної нерівності. Ця модель держави загального добробуту ґрунтується на суспільному забезпеченні добробуту.
Класифікацію держав загального добробуту, розроблену К. Еспін-Андерсеном, доповнив Н. Гінсбург. На його думку існує ще один тип — Британська ліберально-колективістська держава загального добробуту, що являє собою поєднання соціалістичного і ліберального типів[5].
Сутність поняття «держава (загального) добробуту»[ред. • ред. код]
Центральне місце в теорії держави добробуту посідає ідея забезпечення прийнятних для даного суспільства життєвих стандартів. X. Ламберт зазначав, що «суспільний добробут не тотожний економічному добробуту суспільства, рівно як і особистий добробут не ідентичний індивідуальному економічному добробуту». Особистий добробут, окрім чисто економічних критеріїв (таких, як зайнятість, рівень прибутку тощо) залежить і від рівня гарантій в державі політичних свобод (наприклад, свобода і безпека особистості, свобода слова, свобода совісті тощо), а також від таких показників, як соціальна захищеність, сімейне життя, можливості просування по службі тощо.
У державі добробуту суспільні блага неподільні. Вони надаються суспільними установами, їх створення та утримання на відповідному рівні не може бути в інтересах ніяких окремих осіб або невеликих груп, оскільки прибуток від них ніколи не зможе окупити витрати будь-якої окремої особи або невеликої групи осіб, хоча часто вони зможуть з лихвою окупитися великому суспільству.
Особливо велика роль держави в формуванні людського капіталу, що є важливим фактором економічного зростання. Буде доречно навести приклад з США, у яких підвищення тривалості освіти на один рік веде до збільшення ВВП на 5-15%[5].
Проте, починаючи з 80-х років минулого століття, соціальний захист у США став розвиватися за іншим сценарієм. Під впливом демографічного й ідеологічного факторів почала швидко змінюватися філософія соціального захисту, що сприяло виникненню альтернативного варіанту держави загального добробуту. Нові підходи щодо соціального захисту трансформували державу загального добробуту в соціальну державу — «державу можливостей».
На думку К. Оффе і У. К. Пройсса, сутність держави загального добробуту полягає не у революційному перетворенні соціального та економічного порядку і не у формування громадян, здатних до автономного розгляду загального блага, а у відтворенні надійних робітників. «Ніде держава загального добробуту не створювалася для формування повноправних громадян шляхом поліпшення їхніх здібностей щодо відповідальних і зважених суджень при одночасному виході за межі їхніх безпосередніх соціальних і економічних інтересів»[2].
Потрібно виокремити такі три основні припущення щодо сутності парадигми держави загального добробуту:
соціальні права громадянина (Т. Маршалл), які, на думку К. Еспін-Андерсена, складають сутність ідеї держави загального добробуту;
у державі загального добробуту основна відповідальність за соціальне забезпечення покладена на уряд;
добробут фінансується в основному через прямі витрати на соціальні потреби[5].
У науковій літературі останніх років держава загального добробуту розглядається як одна з двох ключових (поряд із виборчим правом) інституціональних субстанцій сучасних демократій. Як стверджують західні дослідники, демократизація економічної, розподільної та освітньої сфер передбачала поліпшення результатів політичного процесу шляхом сприяння раціональним якостям, почуттю матеріальної безпеки, свободі від тривог і страхів, більшій впевненості громадян, які користуються правом участі в економічних справах не тільки завдяки власній політичній діяльності, а також і через державну політику в соціальній та економічній сферах.