http://swat.esy.es/Саур-Могила/
NOV	DEC	JAN
Previous capture	15	Next capture
2015	2016	2017
1 capture
15 Dec 2016
 About this capture
Головна
Про Спілку
Долучитись
Допомогти спілці
Контакти
ГО Спілка учасників бойових дій АТО Гайсина та Гайсинського району
1435337774_facebookрисунок1
Бої за Савур-Могилу...
                Тим часом на схід від Савур-Могили розігрувалася чергова драма. У зруйнованій Степанівці найманці розгромили групу українських військ, що оборонялася там, з 30-ої бригади. Цей загін знаходився в напівоточенні, проте у днрівців досі просто не було стільки сил, щоб його здолати: східніше до останніх днів тривала боротьба за залишки бригад ЗСУ в “південному котлі”. Резерви, що тепер вивільнилися, російські найманці спрямували на оточенців в Степанівці. Увечері 13 серпня по селу вдарили спочатку "Градами", а потім була танкова атака. Українці мали в розпорядженні танки і вчинили досить наполегливий опір: ополченці втратили два танки і БМП. Проте після колапсу “південного котла” баланс сил змінився, і український загін був досить швидко розбитий. Українці відкотилися на захід. Це була серйозна поразка, здача  Степанівки (і майже одночасно - Маринівки) забезпечувало ще одну дорогу з Росії. Фронт розвалювався, та навала російських найманців підтримуваних російською артилерією  що майже перемолола оточене угрупування українських військ,  вдарило по щойно прибулому 3-му батальйну 30 бригади неповного штату, який був укомплектований недосвіченими мобілізованими бійцями. Правда посиленим неповним танковим батальйоном цієї ж бригади. Але головним фактором поразки був не лише недосвіченість бійців, а в тому числі і прорахунки керівництва АТО. Адже  наперед було зрозуміло, що якщо зазнавши комплексного вогневого ураження, кадрові частини 24, 72 бригад втратили боєздатність та були відведені, то чого ж було чекати від мобілізованих бійців, вони й так зробили більше, ніж від них можна було сподіватись.

          На додачу, з району таких запеклих боїв командування вивело  4 батальйони 95 та 30 бригад та рейдовий загін  25 бригади ніби навмисне послаблюючи цю ділянку фронту. Крім того командування не дало раду головній проблемі: з території Росії бійців продовжувала   вражаати російська артилерія, залишаючись неушкодженою, вона діяла зухвало й методично, коригуючи вогонь за допомогою БПЛА. Тож хай би в Степанівці  було навіть в десять разів більше військ, всеодно це радше було побиття аніж бій на рівних: наші війська вражались й несли втрати постійно, а супротивник ні. Чим керувалось в своїх діях командування АТО невідомо, але все вказує на те, що воно втратило управління військами в секторі Д  і не володіло оперативною обстановкою. В іншому випадку, про планування  Іловайської авантюри, яка згодом переросте в трагедію не могло бути і мови. Адже "раптовий" наступ росіян який "раптово почася" 13 серпня і був "несподівано" виявлений 25 серпня, був "новиною" тільки для вищого командування АТО.   Але це все ще лише мало відбусь в невдовзі...

         Так станом на 15 серпня  єдиними, хто залишився у підніжжі гори підтримувати її захисників була невелика РТГр (біля сотні чоловік)  дислокована в с.Петрівське, що являлась залишком  розбитої та знекровленої,  внаслідок постійних артобстрілів та боїв за курган БТГр 51 ОМБр. Правда штаб сектору постійно обіцяв їм підмогу,  якої  доречі так і не було надано. Після втрати Степанівки Савур-Могила та прилегле до нього Петрівське опинилось в напівоточені, а відстань до найближчого підрозділу ЗСУ в районі ведення бойових дій вже складала більше 30 км що різко погіршило постачання.

         Тепер втрата, Савур-Могили, що перейшла в руки ЗСУ кровавою ціною, стала справою часу. Спроби найманців відібрати висоту назад поки що успіхів їм не приносили. Підрозділ 51 ОМБр підтримував загін, що займав висоту, невеликою мобільною бронегрупою, а днрівці не могли виділити великих сил для контрудару: якраз в цей час йшла концетрація ворожих сил навкруги Ілловайська. Проте ворожа артилерія регулярно обробляла Савур-Могилу та с.Петрівське з території Росії та з Сніжного, адже інших цілей для неї в окрузі вже не залишилось.

   "У сусідніх селах -потужні опорники "сепаратистів", - писала українськажурналістка, - "Звідти б’ють міномети. У Дмитровці і Торезі стоять (і не просто стоять) їх "Гради"."Гради" постійно працюють і з території Росії - це найстрашніше, тому що їх там дуже багато і через велику  відстань не чутно, як говорить наш командир, "вихідних СМС" - тобто, не чуєш як стріляє, чуєш тільки коли прилітає та, що "вхідна СМС", а тоді вже може бути пізно бігти в укриття. Тож по українську сторону барикад стан справ виглядав не весело.

   Тим часом командування російських найманців спільно з російськими офіцерами готувало дійсно масштабну операцію, яка повинна була не лише покінчити з проблемою Савур-Могили, але потрясти увесь фронт. В їх планах було ударами в напрямку Лисичанська та Маріуполя значно розширити територію що контрольовану російськими найманцями.

  Останніий дзвінок для українських захисників висоти продзвенів вже 20 серпня. Цього дня розмочалені артилерійським вогнем залишки БТГр 51 ОМБр покинули село Петрівське біля підніжжя Савур-Могили. А 23 серпня почався наступ збройних сил Росії. Висота опинилася в смузі наступу південної "клішні" цього удару, спрямованого на охоплення угрупування української армії під Іловайськом.

   Росіяни швидко охопили Савур-Могилу і зробили її утримання українськими військами просто безглуздим. Гарматні батареї, чий вогонь коригували з Савур-Могили, були вимушені рятуватися втечею, інакше вони були б захоплені. Для українських розвідників, що обкопалися на висоті, утримання кургану стало справою даремною  і шляхом до  швидкої загибелі. Проте відхід цієї групи вже не міг статися швидко і без втрат: росіяни і днрівці наступали, і спуск з кургану означав ризик зіткнення з механізованими колонами, що швидко просувалися на захід. Перша спроба прориву закінчилася для героїв сумно: машина українських спецназівців, які мали забрати  захисників висоти була знищена, а майже усі пасажири - вбиті. Доля цього автомобіля виглядає досить дивно: на висоту він заїхав прямо через Петрівське, вже зайняте днрівцями. Ті не встигли відреагувати на такий зухвалий ривок. Дивно, але назад машина пішла через теж саме Петрівське, де і була очікувано розстріляна.Мабуть, це була остання дорога, по якій ще хоч якось можна було з'їхати з кургану, проте спроба промчати навмання другий раз через одне і те ж село виглядає жестом глибокого відчаю.

    Положення на висоті швидко стало критичним. Днрівці не штурмували висоту, але били по ній з РСЗО. Під час цього обстрілу остаточно обвалилася стела меморіалу. Один з українських спецназівців писав з приводу обложеного кургану:

  "Мовчав. Але вже не можу. Мати вашу, командування, шановане! Савур-Могила! Шість діб хлопці тримаються без продовольства, води, боєприпасів, підкріплення. Їх з трьох сторін поливають градами, ураганами, мінометами. Щодня танки йдуть на штурм. Але вони стоять досі. Ви їх кинули. У радіусі 30 кілометрів немає наших військ.Навіщо тримати цю висоту??? Хлопців або уб'ють, або заберуть в полон. Вирішуйте щось. Ви їх просто кинули.Так, я можу все зрозуміти. Але там і мої бійці. Їх командир вже попросив у них вибачення  і по суті попрощався з ними. Я подумки теж. Війна є війна. Але просто чекати вістей про те, що їх вже добили, я не можу. Журналісти, включайтеся, ставте питання шановним”.

   Сенс сидіння загону на пагорбі був досить туманним.Один з українських солдатів пізніше говорив в інтерв'ю:

- Від вас на Савур-Могилі користі не було?

- В останні дні - ніякої. Я не хочу говорити слово "смертники", але, по суті, ми там були приречені. Фізично знищити бойовиків хоч скільки-небудь ми не могли. Поліпшити положення наших військ ми не могли. Ми не могли навіть героїчно загинути. Ми могли тільки загинути безглуздо. Усі українські сили відійшли, причому вже на сорок кілометрів від нас. І з кожним днем ця відстань збільшувалася. Тобто ми залишилися тупо кинуті, якщо називати речі своїми іменами. Питання нашого фізичного знищення - було питанням декількох днів. Але командир зволікав з рішенням. Командир постійно комусь дзвонив,щось йому обіцяли, якусь підмогу, вертольоти, які нас заберуть. Які вертольоти? Уся довколишня територія зайнята ворогом - хто полетить?

    24 серпня все ж почався прорив. Основний загін відступаючих з Савур-Могили минув пости днрівців, але ці оточенці незабаром потрапили з вогню та в полум'я: вони пробилися якраз в Іловайский котел. Полковник Гордийчук, що командував групою українських солдатів на висоті, отримав важке поранення, і разом зі своїми солдатами потрапив в полон. Незабаром, втім, його обміняли.

  Ще одна маленька група оточенців намагалася вийти пішим ходом через поля. Солдати живилися кукурудзою і залишками галет. У якийсь момент їм вдалося виявити порожню БМП (як стверджував один з цих солдатів -саме російську БМП), але при спробі оглянути машину вони були  узяті в полон російськими солдатами що знаходились неподалік. Так закінчилася історія оборони Саур-Могили українськими військами.

     На кургані, що переораний майже тримісячними боями, що став свідком жахливих людських страждань і величезної мужності,уперше за декілька місяців настала тиша. Волонтери взялися до малоприємної, але необхідної роботи. Висота виявилася нашпигована боєприпасами, що не розірвалися, а на горі і в околицях лежало безліч непохованих тіл."Савур-Могила - це каша з боєприпасів, металу і відірваних кінцівок", - похмуро констатував волонтер, що розбирав цю мішанину. Багато убитих було засипано землею у воронках і окопах, інших виймали обгорілими і спотвореними з підбитої техніки. Когось виявляли в поспішно виритих братських могилах. Окремою проблемою була відсутність у загиблих індивідуальних жетонів. Разом з мертвими днрівцями і українськими солдатами у воронках почали виявляти рештки загиблих радянських солдатів часів другої світової війни. Убитих в 2014 році ховали поряд із загиблими в 1943. Скорботна робота розтягнулася на декілька тижнів...

    Swat  за свідчченнями очевидців та матеріалами МО ЗСУ, sprotyv.info,wikipedia.org, youtube.com.















Повернутись на головну сторінку
Введите текст


І тематичне відео на додачу...



 Бої за висоту Савур-Могили виявились однією з найвідчайдушніших битв війни на Донбасі у 2014 році. Курган, що вже прикував до себе увагу, що став місцем жорстоких боїв в 40-і роки XX ст. , в 2014-му знову виявився ключовою позицією, для успіху, або невдачі, найбільшої битви цього конфлікту.У сутичках за висоту сторони проявили неабияку завзятість і відвагу. Не буде перебільшенням сказати, що Савур-Могила стала свого роду "батареєю Раєвского" російсько-української  війни.

         Курган Савур-Могила був добре відомий військовим задовго до конфлікту в Донбасі. Влітку 1943 року він став каменем спотикання під час прориву Міус-фронту  - лінії оборони вермахту по однойменній річці. У липні того ж року  радянське командування провело наступ, що спочатку розвивався успішно, але який у результаті зупинився на рубежі, що включав, власне, і сам курган. Висотку тоді штурмував 2-й гвардійський механізований корпус. Це було одне з випробуваних у боях з'єднань, корпус прославився під час битв біля Сталінграду. Причина,по якій генерал Толбухін кидав своїх кращих солдатів на штурм Савур-Могили, очевидна: прекрасний огляд з висоти. Рівна як стіл місцевість відкриває види на десятки кілометрів, в ясну погоду з Савур-Могили можна побачити навіть Азовське море, до якого близько 90 кілометрів.Таким чином, той, хто володіє висотою може вести спостереження і коригувати вогонь артилерії на величезну глибину в режимі реального часу.

       Українські конвої забезпечення повинні були пробиратися в котел, що почав формуватися, ночами і все одно несли нові і нові втрати.  Ця данина, що збиралась артилерійським вогнем, могла виявитися дуже значною. Приміром, 13 липня  Олег Ляшко повідомляв, що в колоні, що прямувала до Савур-Могили, артобстрілом убиті сім чоловік і до двох десятків поранено. Це разовий епізод, але,він говорить про те, наскільки важко давалися українським військам переміщення навколо висоти. Українські війська не залишалася у боргу, засипаючи висоту і артилерійські позиції навколо неї снарядами. Ще однією ключовою позицією стало село Степанівка, майже прилегле до висоти зі сходу. Звідси найманці почали наступ 16 липня з метою, щоб не просто перекрити коридор на схід вогнем, а повністю перерізати артерію постачання українських бригад, що б'ються східніше, під Ізварино. І завдати Їм максимального вогневого ураження, по можливості  аж до повного знищення...

       Битва була гранично жорсткою, батальйони російських найманців несли втрати, проте просувалися буквально на декылька сотні метрів, але за підтримки російської алтилерії вседоно атакували кожного дня. Українці  постійно ходили в контратаки. Маршрут через зону боїв з “південного котла”, що почав формуватись, назовні крізь лісопосадки український цивільний активіст назвав "коридором зеленого жаху". Битва була для обох сторін відверта тяжкою: ні російські найманці, ні українці не мали сил для швидкої, ефектної перемоги. Проте час працював не на українських воїнів. З кожною годиною боїв на південь від Савур-Могили боєздатність оточених на сході українських бригад падала. З кожною годиною бою біля Степанівки і Маринівки в котлі закінчувалися патрони, медикаменти, продовольство і вода.

     Поступово коридор на південь від висоти стискався. 17липня був зруйнований  міст через Міус, що зробило дорогу для української техніки не просто небезпечною, але ще і звивистою. Поспішно зібрані загони українських військ намагалися пробити повноцінний коридор, проте необачні рішення минулих тижнів зробили ці спроби майже безнадійними. Занадто великі сили були кинуті українцями в обхід Савур-Могили до кордону, а найманці міцно утримували відбиті позиції, не оминаючи анінайменшої можливості ускладнити українцям життя. Шанси на успіх прориву робила ще меншими російська артилерія, що розсіювала великі колони з технікою.

 У липні 1943-го радянський наступ на укріплену Савур-Могилу зупинився, проте щоб стримати натиск червоноармійців, німцям довелося задіяти свою еліту: II танковий корпус СС, перекинутий з Курської дуги. У серпні того ж року наступ був відновлений, вже з вагомішим результатом. Савур-Могила була узята серед інших важливих пунктів німецької оборонної лінії. Значення Савур-Могили для тодішніх боїв і запеклість битв навколо неї відбивав меморіальний комплекс на висоті, що простояв там до останнього часу.

        В 2014 році значення висоти зросло ще більше. Тепер Савур-Могила знаходилася менш ніж десять кілометрів від російсько-українського кордону. З неї контролювався (а за наявності хоч би мінометів - і прострілювався) увесь коридор південніше уздовж російської території. Крім того, висота прикривала з півдня лінію оборони самопроголошених республік, що проходить через міста на схід від Донецька. За  Савур-Могилою знаходилося місто Сніжне. На захід від Сніжного курган нависав над дорогою, що веде на Торез.Таким чином, від утримання висоти сильно залежав успіх прориву або, навпаки, утримання фронту на півдні самопроголошеної днр.Саме спроби українських військ прорвати оборону днр па півдні рубежі  вилилися в найбільш жорстокі і кровопролитні бої всього 2014 року.

      В середині червня українськими військами був узятий швидким штурмом Маріуполь, а загін ополчення в місті розсіяний. Після цього Савур-Могила виявилася на передньому краю, а українські війська отримали можливість розвивати наcтуп уздовж російського кордону для блокування сепаратистів. Контроль над Савур-Могилою був потрібний для того, щоб бригади ЗСУ, що наступали до прикордонних переходів, могли не побоюватися за свій тил і постачання. Між тим після того, як українські війська попрямували назустріч своїй сумній долі в "південний коридор", а частина сил розгорнула наступ на курган, з'ясувався неприємний факт: Савур-Могила була укріплена, і узяти її голими руками було нереально. Щоб зрозуміти, що сталося і яким чином висота перетворилася на опорний пункт, слід повернутися на декілька тижнів від тих подій…

           Після того, як "ополчення" в Донецьку і Луганську оформилося як активна озброєна сила, їм потрібно було вирішити питання постачання і логістики. Оскільки декілька захоплених складів українських військових були швидко вичерпані, основним джерелом озброєння, спорядження і боєприпасів стала Росія. Встановлюючи зв'язок з "великою землею", сепаратисти провели декілька акцій по блокуванню і усуненню українських прикордонних постів. У Луганській області це їм вдалось:прикордонний загін швидко капітулював, застави були зняті,а комунікації узяті під контроль сильними загонами проросійських сепаратистів. Проте в Донецькій області все пішло інакше. Тут українські командири  продемонстрували куди більше енергії, ніж їх луганські колеги, у тому числі і у справі захисту державного кордону. Зокрема, великий загін української прикордонної служби зайняв Маринівку, контрольно-перепускний пункт на південь від Савур-Могили. 5 червня цей КПП спробував узяти нападом "батальйон Восток" під командою Олександра Ходаковского (колишнього співробітника донецької Альфи). "Восток" був одним з найбільш численних бандформувань   так званої Донецької республіки і впродовж війни швидко розростався.

     Бій за Маринівку виявився для сепаратистів невдалим. Якщо українські війська в цілому демонстрували на початку війни увесь букет болячок ніколи не воюючої, бідної армії, то окремі частини,очолювані рішучими командирами, могли домагатися серйозних успіхів.

       Українські прикордонники вже встигли обладнати на місці опорний пункт з рішуче налаштованим гарнізоном. Днрівці вважали що, особовий склад прикордонної застави був слабкий і деморалізований, і ця помилка для них, стала фатальною. При підході до межі з блокпоста, що здавався покинутим, українські війська відкрили вогонь. Водій головного "Уралу" бандитів упіймав кулю снайпера і став першою жертвою бою. Відчайдушна перестрілка із застосуванням усіх видів піхотної зброї тривала декілька годин. Днрівці намагалися зламати оборону блокпоста, щедро поливаючи його вогнем з мінометів і важких кулеметів, проте українці викликали штурмовики, так що штурм Маринівки остаточно захлинувся під ударами з повітря. Втрати виявилися досить помірними для відчайдушного бою: двоє убитих і чортова дюжина поранених у сепаратистів, але і прикордонники втратили п'ять чоловік пораненими. Вісімдесят бандитів відступили в Росію, де пізніше пройшли переформовування, перепідготовку і переозброєння.

      Маринівка стало серйозним ляпасом самовпевненим бандитам з “Востоку”, особливо хворобливою після недавнього розгрому загону і в Донецькому аеропорту. Проте вже сьомого числа переформовані найманці зайняли висоту Савур-Могили. Ключовий пункт був визначений точно, і командири російських терористів не пожаліли сил для його зміцнення. Спочатку на висоті і біля неї знаходилося тільки декілька мінометів, так що зупинити просування українських військ на схід, до держкордону в Ізварино, найманці не могли. Проте вели турбуючий вогонь по колонах. Тим не менш українські війська все-таки не збиралася залишати таку значиму позицію в руках ворога. Позиції на Савур-Могилі незабаром випробували на міцність.

        В середині червня Савур-Могила уперше по-справжньому прикувала до себе увагу командирів воюючих сторін, і надовго залишилася у фокусі уваги. Першою спробою скинути ополченців з висоти став штурм, здійснений солдатами 79-ої аеромобільної бригади. Ця атака велася порівняно невеликими силами і зазнала поразки, наштовхнувшись на міцну польову оборону. Серйозною проблемою українських командирів була нестача піхоти: ведучи наступ по багатьох напрямах відразу, ЗСУ не могли викроїти багато сил для зайняття Савур-Могили. Проте по вогневій потужності ЗСУ, звичайно, мали безперечну перевагу, так що постаралися в очікуванні резервів перетворити битву в битву техніки, долю якої вирішила б велика кількість гарматних стволів і боєприпасів до них.

        Проте підкріплення йшло не лише українській стороні. Приблизно з 15 червня на українську територію почалось масове постачання важкої техніки та озброєних наймитів з Росії, тож і у найманців які  зайняли висоту з'явилися гаубиці що стали їх прикривати вогнем. Поки навколо висоти йшли усе більш наполегливі бої, північніше днрівці продовжували удосконалювати опорний пункт в Сніжному. На Сніжному базувалися, зокрема, загони, що воювали і на схід від Савур-Могили. Саме місто завдяки тому, що лінія фронту знаходилася на певній відстані,особливо не страждало.

        Ще через деякий час до боїв підключився новий учасник. Українські позиції почалала обстрілювати артилерія з Росії. Перші ж обстріли почали приносити українцям досить серйозні втрати пораненими, крім того, сильно страждала техніка. Українці ще не були навчені гірким досвідом необхідності рити хоч би поганенькі окопи і щілини на місці будь-якої ночівлі, тому несли важкі втрати від такого несподівано підлого обстрілу. Підлого, тому що українські військові мали наказ не відповідати на обстрріли з території Росіїї, щоб не спровокувати повномаштабного вторгнення її ЗС. Хоча про наявність певної кількості російських військових та  найманців російських ПВК (російських приватних військових компаній), називавших себе "ополченцями", українцям уже було відомо, хоч російська сторона категорично це заперечувала...

       Потужність взаємного обстрілу навколо Савур-Могили поступово наростала. Звичайно, це не був "Верден", але дедалі більше бої набували риси позиційної війни. До обстрілу позицій бойовиків на Савур-Могилі приєдналася авіація, але атаки штурмовиків відбувалися досить рідко і не приносили особливого ефекту.

        Бої навколо Савур-Могили поступово нарощували інтенсивність увесь липень. З одного боку, із Слов'янська підтягнулися грушники і "вагнерівці" групи Стрєлкова, що прорвалися звідти. Вони активно включилися в керівництво боями, і випробувані "слов'янські загони" стали  підмогою бойовикам у боротьбі за висоту. Крім того, найманці переконалися в тому, що перед ними є коридор,що слабо охороняється, котрий веде на комунікації українського угрупування біля Ізварино,  і почали енергійні спроби його перерізати. Значення Савур-могили тут було неможливо переоцінити: увесь коридор контролювався з висоти. Між тим, українські війська,  маючи наказ не піддаватись на провокативний вогонь з території Росії, піддавалось піддавалось масованим артилерійським ударам з російської території. Внаслідок чого операція з взятя кордону під контроль була зірвана. Перед керівництвом сектором Д постала загроза оточення й знищення блокуючого кордон майже 5000 тисячного угрупування.

snezhnoe_060savur-mohyla1920px-2015-08-16._участники_фестиваля_«большой_донбасс»_на_саур-могиле_1092015-08-16._участники_фестиваля_«большой_донбасс»_на_саур-могиле_115rjntka9r5e561heccrbt ,fnfhtb
Схема секторів АТО

Схема розташування підрозділів, що прикривали державний кордон з Росією.

Синім кольором позначено район розташування артилерійських позицій ЗС РФ що вели вогонь із території Росії.

              Українська артилерія тежпо можливості робила свою справу. Що означало стояти на Савур-Могилі для днрівців, легко зрозуміти з розповіді командира "Востоку" Ходаковского, про один з боїв кінця липня. На висотці, в один з моментів, знаходився загін з 32 чоловік, який після декількох годин бою втратив шістьох убитими і шістнадцять пораненими. Обладнати укриття на кургані було украй важко через кам'янистий грунт, а будь-яка будівельна техніка була б негайно розбита, так що вони рятувалися у воронках, використовували для захисту підбиту техніку, коротше кажучи, чіплялися за будь-яку можливість сховатися від, падаючого на голову заліза.

      Ця битва йшла на тлі активного українського наступу по усіх напрямах. Резерви обох сторін були украй мізерними, так що кожен взвод, відтягнутий на Савур-Могилу, був буквально ножем в серці і ополченського, і українського командування. 23 липня над висотою були збиті два українські штурмовики. Нестача справних літаків і підготовлених льотчиків змусив українців зменшити активність авіації в цій зоні. В цілому навколо висоти зберігався позиційний фронт, який обидві сторони намагалися продавити артилерійським вогнем. Саму Савур-Могилу через безперервний обстріл, що переорав гору до стану полів битв Першої світової, змусив  російських найманців утримували невеликими силами, зосередившись на зачистці околиць. 28 липня прес-служба Петра Порошенка оголосила про узяття висоти, проте, як швидко з'ясувалося, це було видачею бажаного за дійсне.

        Фактично сталося ось що. Група українських солдатів і офіцерів 51 ОМБр вночі  під артилерійським вогнем росіян, штурмом взяла  висоту, найманці, що вціліли,  після бою залишили пік. Після чого зайнявши гору, українські солдати опинились під вогнем артилерії на відкритому місці, не маючи можливості сховати ні людей, ні техніку. Після декількох годин обстрілу "градами" і гаубицями з території Росії маючи кількох загиблих та півтора десятка поранених, та пошкодження бойових машин український загін скотився з висоти і відступив. Відносно підполковника, що командував українською групою, порушили кримінальну справу, але що він мав зробити в тій ситуації? Стояти під безперервним обстрілом, доки вся група не поляже смертю хоробрих? По суті, військовий втрапив під суд не стільки тому, що невдало атакував Савур-Могилу (це була не перша і не остання невдала атака), а швидше через те, що вище військове і політичне керівництво України стало тепер виглядати відверто безглуздо: нібито узятий курган вимагалося брати знову.

        Зате українським військам вдалося за допомогою підкинутих резервів створити локальне оточення ополченцям в Степанівці і знову зайняти втрачену було Маринівку. Проте сам по собі цей успіх був обмежений  без контролю над ключовою висотою. Українцям не вдалось просунутися далі на схід і розблокувати оточені українські бригади, оскільки над їх флангом нависали позиції сепаратистів навколо нещасливої висоти. Більше того, група, що зайняла Степанівку, виявилася сама блокована в зруйнованому селі. Цікаво, що майже одночасно про оточення своїх частин в Степанівці повідомляли і українські, і російські журналісти. Судячи з усього, хаос на місці битви був таким, що частини воюючих сторін просто перемішувалися. У кінці липня обстанововка навколо висоти була гранично нестійкою, а результат битви не взявся б передбачити жоден Нострадамус. На самій висоті у найманців сиділо буквально декілька десятків чоловік, що коригували з укриттів вогонь артилерії.

У хаосі атак і контратак нерідкі бували випадки "дружнього вогню". Солдат 51 бригади описував стан справ недалеко від висоти:

     "Через неузгодженості свої по своїх же стріляють. Ми так "зустрілися" з 30-ою бригадою. Вони з Савур-Могили розбомблені йдуть, а ми - туди. І їх танк перед нашим вистрілив. Потім прапор побачили, розібралися.Зустрілися дві колони, розминутися складно, і сепаратисти давай нас обстрілювати.

    Ще про один випадок розповів боєць 51 ОМБр: вночі переправляли поранених. Так два БТРи з 30-ї бригади з вимкненим світлом чкурнули вперед, а наш "Урал" відстав. Водій говорить: вони мене кинули, а я ж дороги не знаю, розвернувся і назад у бригаду. А у нього ж був один тяжкопоранений, а інші навіть стрибати не могли. І вони з нами на Савур-Могилі шість годин були під обстрілом. Капец як страшно було".

    "Це просто м'ясорубка", - розповідав  Ходаковский командир бандитів “Востоку”, - "Від неприбраних тіл, від фрагментів розірваних тіл там неможливо дихати".

     Щодо великої кількості неприбраних трупів - деталь,безумовно, правдива : українські солдати пізніше також згадували про тяжкий сморід від непохованих покійників навкруги.

    У першій половині серпня ситуація навколо кургану різко змінилася. По-перше, на схід від Савур-Могили припинив існування Південний котел ЗСУ. Частина солдатів вирвалася з котла, інша вийшла в Росію, багато хто загинув. Як би то не було, питання про порятунок окруженців з капкана зникло з порядку денного. Зате українці підтягнули до Савур-Могили резерви в особі частин 25-ої і 51-ої бригад. Правда якби командування зробили це раніше, більше людей з оточення було б врятовано, проте у командування антитерористичної операції знайшлися важливіші справи на зразок штурму Шахтарська. В підсумку Шахтарськ так і не був узятий. Зате звільнилися деякі сили для взяття кургану. Обидві сторони були сильно виснажені. Розклад сил для боротьби за Савур-Могилу 7 серпня не був занадто величезний. Такий "камерний" характер диктувався обстановкою. Багатотисячні раті були б просто зметені з кургану артилерією. В результаті, 7 серпня українські солдати знову зуміли взяти висоту. Втім, про щільний контроль висоти як і раніше не йшло мови працювала артилерія з Росії та Сніжного. Спроба залишитися вгорі, великою групою, надовго, закінчувалась масованим обстрілом з усіх видів важкої зброї.

    Українці діяли приблизно так само, як росіяни до цього:залишили невелику групу 51 бригади на висоті, в той час,як основні сили навколо Савур-Могили знаходилися біля підніжжя. Через деякий час на вершині закріпився невеликий зведений загін який підтрмували залишки зведеної БТГр  51ОМБр. Обстріли були такої інтенсивності що майже кожного дня була евакуація тяжкопоранених (легкопораненені несли службу до зміни групи що відбувалась кожні три дні). Для української сторони це був, як не крути, важливий успіх: авіація була прикована до землі російськими ПЗРК, беспілотників на той час армія не мала, так що спостереження з вершини гори залишалося в цьому секторі фронту мало не головним способом розвідки.

Натисніть на зображення для його прегляду в збільшеному вигляді.

© 2015 swat.esy.es

Створено Sergey Sh.© 2015